Вони боролись за Україну

На Покрову, 14 жовтня, у День захисника України, група пластунів нашої школи у складі Денисюка Артема, Кречмаровського Максима, Мурги Христини та Рижук Анастасії на чолі зі своїм пластовим впорядником Юрієм Новаком та головою районної організації братства вояків УПА, депутатом районної ради Василем Кравчуком здійснили велопробіг селами району, де іще, слава Богу, живуть найголовніші захисники нашої Неньки, що захищали її у той час, коли боротьба здавалась марною. Однак, ці, на той час зовсім юні люди, ровесники сучасних старшокласників, за покликом серця ішли у підпілля, допомагали УПА, ставали зв’язковими і розвідниками. Цим людям на сьогоднішній день вже далеко за 80, а декому виповнилося і 90 літ!Я з радістю приєднався до цієї акції, адже всі такі зустрічі – це дотик до історії, живої і правдивої, а це для мене, як для вчителя історії, дуже важливо.

Ми почали із Корця, із Свято-Воскресенського храму, із благословення настоятеля отця Івана Мациканича. Холодний, але погожий ранок, сонячно.  І ось перші зустрічі. Дивується пан Володимир Руль, а згодом і пані Ганна Хомицька: «Бач, не забули… О, діточки, які ви хороші! Дякувати Богу, ми ще живі, хоча літа вже до долу… Бережіть Україну, любіть її, спасибі за вітання! Дійсно, свято яке…» А у с. Річки нас зустрічає поважний пан Мендалюк Дмитро, ось-ось уже 90-літній, але козак, боєць УПА. «Друзі, як ви мене знайшли? Дякую за вітання, – сльозяться очі вояка, слів не вистачає, а тому він обіймає кожного з нас. Звертання «друзі» приємно здивувало пластунів, адже саме так вони вертаються один до одного. Яке миле і тепле слово: «Триматися, друже, 90 літ не межа! Дякуємо за самостійну Україну! СКОБ!»

Не менше вражає і зустріч вже у Копитові з пані Коспою Наталією Лукашівною, звʼязковою УПА, що напам’ять декламує декалог українського націоналіста, читає свою власну поезію і дарує пластунам збірку своїх віршів «Незабудка» з  автографом. Розкішна троянда дуже пасує цій жінці. Пластуни вітають її, а навзаєм отримують наказ бути пильними і берегти Україну…  Спокійна і виважена ще одна копитівчанка Розумна Ніна Петрівна, медсестра, що рятувала життя повстанців, які були поранені. Вона і досі допомагає людям своїми травами і порадами. Скромно і якось дуже трепетно приймає вітання колишня повстанка, що живе на околиці Копитова, Черемха Ганна Федорівна. Уже недужі, старечі руки, але серце полумʼяне і втішене. «Дякую вам, діточки», – тихо шепочуть губи, а по щоці котиться зрадлива сльоза. На наше вітання «Слава Україні!» її незрячий чоловік,що сидить поруч, гучно і твердо  відповідає: «Героям слава!», ніби розриває повітря і показує всім свою молодечу силу. Ох, люди, люди! Якби всі ми були хоч трішки схожими на цих справді героїв, де була б тепер Україна?!

А на хуторі «Зелена» біля Даничева нас зустрічає пані Неоніла Ніколайчук, що відбула Сибір і Колиму за Україну і не жаліє ні про що: «Я з 5-ти років вже була привчена татом любити Бога і Україну. Іншого життя собі і не уявляю. І ви, діточки любіть Україну і зробіть все, щоб вона стала квітучою і незалежною. Ми свого часу зробили, що могли. І у вас ще є багато роботи»…  У самому Даничеві нас зустрічає з подивом повстанець Войтович Леонід Самійлович. Від нього віє якоюсь неповторною шляхетністю. Скромно дякує, мовляв, що я такого зробив, я ж, як усі: Україна покликала – я пішов.

Весело на сонці виблискують шпиці наших веломашин. Ось уже Іванівка під нашими колесами. Тут біля школи проживають дві сестри: Антоніна та Євгенія Ільчуки, які за свою участь у визвольних змаганнях пережили чимало лиха. У молоді свої роки мені вони уявляються веселими та безтурботними щебетухами, що раділи життю, сонцю і квітам. Наші вітання і пишні троянди дуже втішили їх: «Оце Покрова! Молодці, дітки, вибачайте нас, ми якось не одяглися, як належить… Але дуже вам дякуємо!»

      Обідня пора, сонечко якось дивно пригріває, адже кілька днів тому так було холодно, дощило. Ми поспішаємо до Великих Межиріч, де на 13-ту годину призначено панахиду за тими захисниками України, які віддали за неї все, що було у них найдорожчого, це своє життя. У ті буремні 40-і роки Межиріч був районним центром і саме сюди НКВД-исти звозили для допитів українських патріотів. Скільки їх неоплаканих і невідомих лежить у ярах біля костелу? Отже, потужніше тиснемо на педалі. Але неможливо оминути села Колодіївки, де живуть добре знайомі нашим пластунам два повстанці: Григорій Мельник та Григорій Ситник, яких вони відвідували на День незалежності. Це була дуже емоційна і, нажаль, дуже коротка зустріч… Час не чекає, вперед!

І ось центральний майдан с. Великі Межиричі. Біля меморіалу борцям за волю України отець Роман, настоятель Петро-Павлівського храму УПЦ КП, прихожани церкви, хор і, о приємне диво, голова районної ради Хоменчук І.Ф. та голова Корецької РДА ЧернійО.С. із заступниками, начальник відділу освіти Форсюк  О.І., сільська голова та… кілька людей. Це неприємно здивувало нас. Такий день, державне свято, така важлива молитва, а людей немає!? Ось тут пригадалися слова багатьох повстанців, коли вонижаліли дуже про те, що того часу їх було дуже мало, а зрадників багато. Чи не знову історія повторює свій ганебний і прикрий виток? Допоки ми, українці, будемо боятися того, що ми українці? Кому це вигідно? Та, звісно, лише ворогам! Як можна дивитися у вічі тим, хто зараз на Донбасі захищає нашу незалежність? Ох і роботи у нас багато, колеги-педагоги. А де, до речі Ви? А, у вас вихідний…

А чи знаєте Ви, читачу, хто така Тоня Горохович? Тут, у великих Межирічах, її добре знають українські патріоти, бо вона народилася тут і прославила себе на весь світ як вчена, письменниця, громадський діяч і, що дуже важливо, як пластова виховниця у Канаді та США. Так-так, Антоніна Гороховичпластунка. За її заповітом вона похована тут, у Межиричах. Пластуни не могли оминути її могилу. Вічна їй памʼять. А добрі справи пластунів нехай буде доказом цієї памʼяті…

На жаль у Великих Межирічах залишилася лише одна учасниця визвольних змагань – Простріла Ангеліна Михайлівна. Це одна доброта, щирість і любов до дітей. Вона розважливо повчає, розмірковує і таємниче посміхається. Вона вчителька, що не відбулася – її арештували прямо на першому курсі Вчительського інституту. Вона закінчила тюремну високу школу життя. Її не зламали, не переконали, не змінили, бо Україна – понад усе! «Я не знаю, дітки, скільки мені ще доведеться прожити, але Україна буде, така як треба, правдива, без зрадників. Бережіть її, бо вона найкраща і любить, як мати, дітей своїх», – підсумувала пані Ангеліна.

А наша мандрівка продовжується через Стовпин і Городище до Самостріл. Тут проживають двоє повстанців: Васильєва Ольга та Мельник Микола. Вони з радістю зустрічали нас, особливо Василя Кравчука. Уже починає вечоріти, тіні видовжуються. Пан Микола уже на 9-му десятку свого непростого життя розмірковує: «Жаль, що нам тоді не вдалося завоювати незалежність для України. Але ми робили усе, що могли, повірте мені. Ціна нашої боротьби дуже висока. Два мої старші брати 1922 і 1925 років народження загинули – один біля Острога, а молодший тут, на Самострільщині… Якби ці люди тоді перемогли, ото б ми мали Україну! Які то були люди...»

Сум потроху стискає серце і виникає просте запитання: а що робимо ми? Хто ми? … Дорога стелиться рівно, ось і  Користь, батьківщина мого побратима Юрія Новака. Він веде нас до Щербак Тетяни Аркадіївни, звʼязкової «Тамари», який улітку цього року минуло 91! Вона часто жартує, що Сталін відправив її на курорт до Мордовії аж на 8 літ, де вона дуже добре відпочила, а тому так довго живе… Весела, незламна, життєрадісна, справжня українка. Її брат Іван, український повстанець, був убитий НКВ-дистами у дворі своєї тітки, де зустрічався підпільно зі своєю мамою. Його останніми словами були: «Слава Україні!» Це, мабуть, до нас? … Тіло його поклали на віз, а зверху посадили … матір. Як не просила вона йти поруч, не дозволили... І так аж до Межиріча. Десь там, під костелом, його закопали. Де саме, про це не знає ніхто… Мир душі, твоїй, герою… Господь бачить усе. Ми памʼятаємо…

Життя продовжується, правда? Тихий вечір Покрови опускається на землю. Педалі все частіше обертаються. Ми зробили це. Дякуємо Господу. Нехай же Він благословить всіх тих людей, яких ми сьогодні зустріли. Нехай благословить Господь Україну. А ще хочеться просто по-людськи подякувати голові районної ради Хоменчуку І.Ф., приватним підпрємцям Анатолію Децю та Олегу Коваленку за дієву спонсорську допомогу у підготоці нашої спільної з пластунами подорожі, довжиною аж 61 км. Дякуємо, друзі.

Віктор Мороз, заступник директора з НВР Головницької ЗШ І-ІІІ ст.